UK
Європейський Cоюз – це важливий учасник міжнародних процесів, що має договірні відносини на високому рівні з багатьма державами, особливо сусідніми, наприклад, з Україною. Отож варто провести аналіз статусу договорів, підписаних ЄС, в юридич-ній системі спільноти. Щоправда, їх слід розглядати в ширшому контексті міжнарод-ного права, котре, однак, забезпечує можливість певної автономії цієї системи. Буду- чи адресатом згаданого законодавства, об’єднання підлягає також звичаєвим нормам, що розглядаються як юридично зобов’язуючі інституції ЄС. Після набрання чинності Лісабонською угодою, що комплексно врегульовує можливості Європейського Союзу щодо укладання та підписання договорів, до чого з подання Європейської Комісії залучається передусім Рада та меншою мірою Парла- мент, тепер ст. 216 1-ого закону Угоди про Функціонування Європейського Союзу (TFEU) допускає договори у сфері зовнішніх відносин, якщо це не суперечить чин- ним Угодам, або ж їх підписання є необхідним кроком для досягнення мети Угоди в рамках політики ЄС, або ж передбачено актами ЄС, що з певною відносністю може мати вплив на спільні принципи. Із числа найбільш передбачуваних, передусім, варто назвати такі специфічні угоди в рамках Спільної закордонної політики та безпеки (34 TUE), в сфері Системи курсів обміну євро з валютами третіх країн ЄС (219 TFUE), Спільної торговельної політики (207 TFUE), Співпраці заради розвитку (209 TFUE), Економічного, фінан- сового, технічного розвитку (212 TFUE), Гуманітарної допомоги (214 TFUE) i особ- ливо тут важливою є Угода про асоціацію (217 TFUE). У цьому контексті потрібно підкреслити особливу роль передбачених у ст. 218 (11) TFUE функцій Суду Європейського Союзу щодо надання перед підписанням догово- ру судових експертиз на предмет відповідності Угоді із необхідною вимогою щодо внесення поправок, зумовлених відмінностями в Угоді. На підставі такого регулю- вання утверджується принцип, що міжнародні договори не можуть становити части- ни первинного законодавства. Однак не менш важливою ділянкою роботи Євро-пейського Суду є попередні судові ухвали, які почали виноситись відразу ж після набуття чинності Римською угодою, власне трактуючи договори як акт однієї з інституцій згідно з ст. 267 TFUE. Водночас, відповідно до ст. 216 2-ого закону TFUE договори є юридично зо- бов’язуючими як для інституцій Союзу, так і країн-членів. Через це вони були визна- ні інтегральною частиною законодавства ЄС, а тому мають ієрархічне верховенство над вторинним законодавством ЄС. Варто при цьому зауважити, що такий статус здобувають, передусім, акти, ухвалені на базі договорів передбаченими ними ж спі- льними органами, які мають повноваження для здійснення контролю над їх реаліза- цією, як-от Рада асоціації. Практика винесення рішень Європейським Судом дала можливість для уточ- нення взаємозв’язків міжнародних договорів Європейського Союзу, а раніше Євро- пейської Економічної Спільноти, і тих актів національного законодавства, що прийн- яті на їх основі, а також їх ефективності в національних системах. Завдяки цьому їм відводиться пріоритетна роль щодо законодавства країн-членів. В іншому разі вини- кла б загроза, що їх виконання на території ЄС мало би відмінності залежно від того, чи за їх дотримання на практиці несе відповідальність інституція Євросоюзу, чи окремо взятої країни-члена; а також залежно від ролі, яку кожна з країн-членів у сво- їй законодавчій системі приписує таким актам. Наступним наслідком вищенаведено- го стало досить раннє визнання в судах країн-членів безпосередньої ефективності таких договірних положень, однак за умови дотримання більш суворих вимог, аніж щодо інших норм законодавства Євросоюзу. У цьому особливому випадку Європейсь-кий Суд повинен отримати одночасно із аналізом конкретної норми також висновок про характер, конструкцію і мету цілого договору. Водночас потрібно пам’ятати, що у випадку договорів змішаного типу правові наслідки не можуть бути віднесені до тих положень, сфера яких перебуває в полі виключних повноважень країн-членів.